11/09/07 - "КОМУНІСТИ, УПЕРЕД! або ПЕТРЕ, НЕ СУМУЙ!"

 

11/09/07 - "КОМУНІСТИ, УПЕРЕД! або ПЕТРЕ, НЕ СУМУЙ!"

Автор: Стас Затуливітер



Про різкого у висловленнях лідера комуністів Петра Симоненка можна сказати, як і про багатьох інших комуністів - коливався разом з лінією партії. Він пережив заборону Компартії, дійшов до ІІ туру президентських виборів 1999 року і сьогодні разом з парламентською більшістю бере активну участь у проведенні політреформи, ініційованою владою.
Другий секретар
Петро Симоненко народився в Донецьку, що до недавніх пір звучало, як вирок. Народився він у серпні 1952 року. Біографія головного комуніста країни мало, чим відрізняється від шаблону "молодим є скрізь у нас дорога". Після закінчення у 1972 році Донецького політехнічного інституту за фахом "інженер-електромеханік" він працював в інституті "Донгіпровуглемаш", звідки через рік і пішов "партійним" шляхом. В 1975 році було розпочато тринадцятилітній "комсомольський" період, протягом якого Петро став називатися ще й Миколайовичем. Симоненко пройшов по службовим комсомольським сходам від інструктора міському комсомолу до секретаря ЦК ЛКСМУ. У 1988 році Симоненко перейшов на партійну роботу, і розвал Радянського Союзу зустрів на пості другого секретаря Донецького обкому компартії. Набагато пізніше, у вересні 1999 року, напередодні президентських виборів Симоненко в інтерв'ю газеті "День" сказав: "Я в 37 років уже був другим секретарем обкому партії, і знаю, що означає керувати. У мене амбіцій немає". Тоді Петро Миколайович говорив ці слова не просто так - жеврів скандал навколо так званої "канівської четвірки" - групи кандидатів, що опонували Леонідові Кучмі. "День", нагадаємо, близький до засновника цього самого оригінального політичного проекту за увесь час існування України Євгена Марчука.
На початку 90-х біографія Симоненка не буяла різкими поворотами: не видумуючи велосипед, Петро Миколайович, на час поки в Україні діяльність Компартії була заборонена, пішов у корпорацію "Укрвуглепром" - заступником генерального директора (попередньо закінчивши столичний інститут політології й соціального управління), а після того, як КПУ знову була легалізована, став її першим секретарем. У той час із партії пішли представники дійсно "старої гвардії" Компартії. 1994 рік став не тільки роком тріумфу Леоніда Кучми, але й роком стрімкого виходу на більшу політичну арену Петра Симоненко, який став народним депутатом України й очолив парламентську фракцію комуністів. Через 4 роки Петро Миколайович уже став повноцінним політичним "зубром", він двічі виходив на змагання за посаду спікера Верховної Ради, і, дійшовши до II тура президентських виборів, програв, удостоївшись 37,8% голосів.
Після чого в Компартії України і її лідера почалося життя просто захоплююче. Здавалося б, "мавр зробив свою справу". Але "йти" його не збираються... Та й сам "мавр" готовий виконувати роль по своєму власному сценарію. Природно, у рамках "генеральної лінії політики партії".
Інтер- і націоналісти
Українські комуністи завжди йшли і йдуть у фарватері своїх російських колег - це альфа й омега претензій до "лівих" не тільки з боку вітчизняних націонал-демократів, але й з табору українських "центристів".
Паралелі між комуністами українськими й російськими настільки очевидні, що вже в політологічні хрестоматії впору вводити асоціативні ряди: Геннадій Зюганов - Петро Симоненко, Сергій Глазьєв - Леонід Грач. Пізніше шляхи Геннадія Андрійовича (Зюганова) і Сергія Юрійовича (Глазьєва) круто розійшлися, і велика ймовірність, що щось подібне відбудеться також між Петром Миколайовичем і Леонідом Івановичем.
Втім, все це версії, як і чутки про те, що Зюганов напередодні останніх президентських виборів особисто приїжджав у Київ, щоб переконати Симоненко зняти свою кандидатуру на користь лідера соціалістів Олександра Мороза.
В офіційних заявах лідер КПУ при кожному зручному випадку нагадує про непорушність співробітництва 2-х родинних партій. Особливо почастішали нагадування такого роду після того, як президентом Російської Федерації став Володимир Путін. Фраза Петра Симоненко на позачерговому з'їзді КПУ в січні 2002 року, напевно, найбільш знакова: "Сьогоднішня ситуація, на мій погляд, має позитив. Із приходом Володимира Володимировича, з обранням його президентом, ініціатива перебуває в руках Росії. Вона виправдана. Росія підкреслює своє доброзичливе ставлення до України й готовність бути стратегічним партнером з широкого кола питань".
Втім, у тому же січні 2002 року Петро Симоненко відвідав редакцію російської газети "Завтра", на сторінках якої з'явився його фундаментальний текст "Братерство друзів або дружба "братух". У статті, де Леонід Кучма вже фігурує з визначенням "політичний банкрут", лідер українських комуністів накреслив "довгострокову програму об'єднання можливостей України й Росії". В "січневі тези" увійшли пункти, у яких Симоненко, приміром, пропонував: уніфікувати законодавство обох країн; провести інвентаризацію спільних можливостей українськ і російського ВПК; погодити тарифну політику, розвиток транспортної інфраструктури, координувати функціонування енергосистем Росії й України, створити ефективні моделей транзитно-паливної інфраструктури; посилити державний контроль над діяльністю відповідних фінансово-промислових груп; підсилити координуючі функції Міжпарламентської асамблеї СНД; спільно виробити стратегію й тактику вступу до ВТО. Як бачимо, мова про соціальні проблеми не йшла, превалював космополітичний і цілком державницький прагматизм.
Через півтора року, у червні 2003-го в інтерв'ю газеті "Час новин" Симоненко декларував ще одну тезу: "Єдиним гарантом дружби України з Росією може стати президент-комуніст". Звичайно, Петро Миколайович не мав на увазі, що комуніст очолить Російську Федерацію, але тодішнє ставлення КПУ до політичної реформи, що комуністи разом із соціалістами до кінця відстоювали в компанії із пропрезидентською парламентською більшістю, він оприлюднив досить чітко. Недавно Петро Миколайович уважав, що президент Кучма виправленнями в Конституцію готовить політичну базу для власного переобрання на третій термін. Уже через кілька місяців через думку лідера КПУ різко помінялося, і Симоненко став одним із самих затятих прихильників політреформи.
Вірний загін
Якщо український політичний істеблішмент живе за принципами "дикого лобізму", то наївно було б думати, що партія настільки могутньо представлена в Раді, займається там винятково богоугодними справами й просуванням соціальних проектів.
Серед найбільш голосних лобістських проектів, у яких віддрукувався "комуністичний слід", називають законопроект "Про особливості приватизації державного пакета акцій ВАТ "Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча" (у свій час це був унікальний випадок в українській практиці, коли заради приватизації одного підприємства ВР приймала окремий закон). У результаті дій "лівих" лобістів, приватизація комбінату відбулася "на користь трудового колективу". Але, за даними Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку, пакетом в 81,16% акцій комбінату володіє ЗАТ "Ілліч Сталь".
Особливо варто сказати про лобіювання комуністами важливих рішень, що стосуються Автономної республіки Крим. І ще - РОСІЙСЬКИХ ІНТЕРЕСІВ. У зв'язку із чим згадування гідна не стільки КПУ в цілому, скільки "других чоловік" у партії - Леонід Грач, що одного разу заявив – "Російський капітал зустрічати хлібом-сіллю, а до іншого капіталу ставитися дуже прискіпливо".
Але найважливішим об'єктом лобістських устремлінь КПУ є, звичайно, агропромисловий комплекс. У свій час приводився список агрокерівників, які увійшли до партійного списоку КПУ в 1998 році: глава правління агрофірми "Зоря" Аліна Ведмідь, директор агрофірми "Ятрань" Анатолій Кондратенко, голова правління ВАТ "Новоукраїнка-агротех-сервіс" Василь Круценко, глава філії ЗАТ "Агросервіс" Володимир Оплачко, глава правління КСП "Комінтерн" Михайло Туш, генеральний директор Об'єднання "Агрокомбікорм" Леонід Яковенко. Втім, всі ці фігури мерхнуть на тлі першого "червоного аграрія", що примкнув до КПУ напередодні виборів 1998 року - Олександра Ткаченко. От тоді «зелених» комуністи накосили.
Більш-менш успішно, але аграрна реформа все-таки пройшла, і представникам Компартії в аграрній сфері залишилося лобіювати лише триклятий мораторій на продаж землі, що повинен закінчитися 31 грудня поточного року. І нащо підтримувати те, що в природі, а не на папері, не існує: землю як перепродавали, так і перепродають. Іноземці скуповують нашу рідну Україну по маленьких шматочках та клаптиках. Кому що подобається: росіянам – Крим, німцям – черноземи під рапсоїди, білорусам – поля під «бульбу», полякам – ліси для «італійських» меблів, а багатіям без особливої національності – чорноморське узберіжжя – оптом!
Хоча, правда кажучи, у списку явних "червоних" агролобістів Петро Симоненко відсутній. Експерти не розглядають його, як "людину, здатну вирішувати питання", і лише зрідка згадують, що старший син Петра Миколайовича - економіст-юрист Андрій, - одружений на Тетяні - дочки одного з лідерів Аграрної партії України Катерини Ващук. Втім, матримоніальні зв'язки не завжди мають відношення до бізнесу й політики.
Бронзова медаль - золота акція
За останні півроку рейтинг популярності Петра Миколайовича дрейфував, як «Титанік» після зустрічі з айсбергом: переважно у бік занурення.
На майбутніх дострокових парламентських виборах цілком реально може скластися ситуація, при якій КПУ взагалі не пройде до Верховної ради, що значно підвищить шанси на перемогу будь-якого крила – або від влади, або значно підвищить шанси опозиції.
Об'єктивна реальність така, що вплив комуністів в Україні стає все менш помітним. А в парламентських кулуарах все частіше говорять про потужну ходу Леоніда Грача, що "от-от" відтіснить Петра Симоненка з лідируючих позицій. Але сьогодні у Петра Симоненка в активі блискуче вторгований у «більшості» перехід до виборів по партійних списках. А виходить, КПУ і її лідер таки одержать на якийсь час другий подих - до чергових парламентських виборів, перед якими найдеться чимало бажаючих підтримати своїм доларом справжню партію робітників і селян.
Сувора сучасність
У час, коли вся країна сумує від великої втрати – безчасної смерті останього командира ОУН–УПА Василя Кука, П.Симоненко, що стало вже традиційним явищем, огульно піднімає рейтинги українських націоналістів і партіотів, називаючи їх пособниками фашистів, зайвий раз «підмочуючи» Президента з його ідеєю примирення того, що лише завдяки таким як Симоненко політикам вже понад 16 років незалежності живе у стані війни. От тільки замисліться. Як би не було кому задати про націоналістів та патріотів, що б було з нашою державою взагалі?
А тут така реклама від самого космополітичного політикана сучасності!
Дякувати треба, панове, що є в нас ще така Комуністична партія Україна з її незмінним лідером Петром Миколайовичем.
На даний час пан Симоненко зайнятий інформаційною розкруткою своєї політичної сили, котра бажає стати єдиною «лівою» у Парламенті. До того дожилися, що самі ж на свої палатки нападають, а потім гукають на всі навколиці: «нас побили кляті помаранчеві фашисти». Соромно, панове, соромно… Не достойно це високого звання парламентської політичної партії, тим паче єдиної «лівої». Навіть Наталя Вітренко скромніше з електоратом поводиться.
Сумно стає, коли споконвічну українську толерантність такі активісти-комуністи паплюжать, а штучно створений міф, який ще і століття не пережив, у заповнені всепожерливим побутом вітчизняні електоральні мізки вкладають.


Создан 11 сен 2007



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником